Хочу поділитись рецептом смачнезного яблучного пирога (на шматочок 120 г припадає близько 160 ккал).

На цілий пиріг 1362 ккал

Б: 45 г

     Ж: 24.5 г

     В: 266.5

800-1000 г яблук

220 г вівсяного борошна (у мене рисове і звичайне) 

4 яйця

3-4 ложки підсолоджувача (у мене xylitol, можна додати звичайний цукор) 

2 ложечки порошка до печива

ваніль до смаку

1 ч.л. кориці 

цедра половини лимону (натертого на дрібній терці)

Яблучка почистити, нарізати на тоненькі дольки, посипати корицею. Яйця перетерти (блендером/міксером) з підсолоджувачем і ваніллю на однорідну масу. До маси додати борошно, цедру лимона, порошок до печива, добре перемішати. Змастити формочку(у мене мильтиварка) маслом, на дно викласти половину тіста. На тісто викласти 3/4 яблук. Додати решту тіста і зверху решту яблук. Пекти у нагрітій духовці 40 хв при температурі 180*. Подавати пиріг охолодженим, присипаним корице. або цукор-пудрою. 

Я така людина, для якої книг багато не буває. На запитання про мої улюблені магазини, я б зніяковіла, бо не знала б що вибрати: продуктові чи книгарні (сміюсь). 

Книга базована на реальних подіях. Історія кохання, що виникнула у 1942 році, при найгірших обставинах ever. Двоє молодих людей, Лалі та Гіта, зустрічаються у концентраційному таборі, щоб разом пройти всі труднощі і перешкоди, і, зрештою, вижити (що було практично нереально) і прожити разом до самої смерті (56 років щасливого шлюбу). Лалі, як виявляється, розповів цю історію Гізер Морріс сам, вже після смерті своєї дружини, у всіх подробицях. 

Ця книга вчить бути вдячним. Вдячним за кожну крихту хліба, за одяг свого розміру, за кохану людину поруч, за живих батьків, за свободу, а найбільше за життя. Книга відганяє навіть найменші ознаки депресії, і, вмить, відкриває очі на дрібниці (за які слід бути вдячним), які у повсякденному життя не отримують нашої уваги. Вона дає зрозуміти, що, насправді, якщо люина просто відкриває очі зранку - це вже найбільше щастя. Якщо людина має що з'їсти, щоб прожити до завтра - вона не може бути нещасна. А ще, книга кричить про те, що все на світі можна пережити при умові, що людина вірить, надіється і щиро кохає.

У попередніх постах тут і тут (друга частина) я вже описували початки моєї подорожі до Амерички. Сьогодні хочу продовжити мою розповідь. 

Дім у Бостоні

Декілька цікавинок: 

Метро у Бостоні 

University of Masachussetts Boston

Цікаві факти з універу

1. Студенти в університетах дуже продвинуті. Коли я слухала, як вони думають і як виражають свою точку зору, мені очі на лоба лізли. У Америці нема такого, щоб викладач сказав "це неправильна відповідь". Кожен має право на свою думку і на її відстоювання. Нема відповідей "під ключ", принаймі у гуманістичних напрямках. 

2. Студенти можуть їсти, пити, вивалювати ноги у взутті на крісла під час лекцій, на це ніхто не звертає ніякої уваги.

3. На лекції не вийде просто сидіти і слухати, для викладача твоя активність це основа оцінки за семестр.

4. Студенти беруть позики з банку, щоб оплатити університет, і виплачують їх до сорокарічного віку.

5. Більшість моїх однокурсників були 35+, адже на магістратуру йдуть вже більш свідомі люди.

6. Фасад університету доволі гарний, а от всередині все нагадує лікарню (creepy).

7. У Америці знання кількох мов вважається негативним фактором. 

*a bagel - різновид великого бублика (якщо по-простому)

Всі завжди уявляють Америку як країну, у якій все по-інакшому. У якій кращі умови життя, у якій всі люди багаті і щасливі, яка дає безліч можливостей у фінансовому плані, і яка є просто країною мрій, де все, як у казці. Однак, ця утопічна ідея - це міраж, за яким приховується багато незрозумілих і важких до сприйняття (для європейця) речей.

Як я вже згадувала у попередньому дописі на блозі (тут), Америка зустріла нас доволі тепло. 

Коли ми сіли у "свій" автобус, на нас кинула оком водій (афро-американка з тенденцією до дуже гучної мови) і спитала куди ми їдемо. Прикол у тому, що коли ми сказали їй свою адресу, вона впала в шок і сказала, що стільки років керує автобусами на цій трасі, а такої вулиці не знає (і тут!!! паніка). 

Пасажири відразу почали пропонувати нам свої телефони, щоб ми знайшли в Google нашу вулицю, і спільними силами нам це вдалось. Цей випадок нас неабияк шокував, і ми зробили висновок, що американці дуже відкриті і помічні. 

А наша вуличка, як виявилось, просто відходила вбік від головного маршруту, яким курсував автобус.

Випхались ми з автобуса  з нашими валізами, голодні, холодні і виснажені, і полізли по стрімкій вуличці вгору. Мушу визнати, що Американські будиночки точно такі, як показують у фільмах: дуже милі, з зеленими газончиками і статуетками гномів. Бачачи всю цю красу на власні очі, нас охоплювала невимовна радість і піднесення. Однак, вона доволі швидко закінчилась, коли ми підійшли до будинку, де мали мешкати. Ну от уявіть собі: всі будиночки гарні, з ландшафтними дизайнами, деякі ще з новорічними прикрасами, ліхтариками, гірляндами (це була середина січня), а наш -  мертвий. Ну не можу я знайти іншого слова, щоб описати старий дах, облущений фасад, захаращений дворик і і розбиті фасадні сходи. 

Спершу нам здалось, що нас розвели (таке часто трапляється у Америці) і у цьому будинку ніхто не мешкає. Як варіант ми розглядали можливість того, що ми просто заблукали, або щось наплутали. Тож, ми вирішили обійти цілу вулицю ще раз. Було вже темно, гуляти самим по Америці вночі у районі де ні душі якось геть не комільфо, тому ми впали в мінімальну паніку.

Дозвонившись до нашої орендатор ми зрозуміли, що той будинок-примара - це все-таки наше місце призначення і пішли назустріч незвіданому....

Далі буде....

Не минуло й року як я повернулась з Америки. Доволі тривалий час, як на мене, але після всіх подій та шквалу емоцій, які мене там заполонили мені треба було оговтатись і зібрати думки у купку. Одразу попереджаю, що я хочу зробити з цієї серії постів рубрику, яка описуватиме моє життя за рубежем зі всіма нюансами.

Щоб логічно розпочати розповідь варто сказати, що я поїхала на обмін Erasmus+ з Люблінського католицького університету імені Йоана Павла ІІ. Завдяки високим балам за навчання та власному бажанню (попри страх та вагання) я отримала змогу відбути семестр у Бостонському університеті. Летіти треба було на майже 4 місяці. Сказати, що я боялась - не сказати нічого. Вагання мене супроводжували завжди і всюди: інші люди, їжа, інший менталітет, без знайомих та близьких поруч (лише однокурсниця, з якою я взагалі перед виїздом не спілкувалась), постійно англійська та інше. Однак, завдяки підтримці та вірі людей, які мене оточували, мені вдалось побороти страхи та сісти на літак Варшава- Копенгаген, а потім Копенгаген-Бостон.

Бостон зутрів нас кілометровою чергою іноземців на виході аеропорту. Пролетівши близько 8 годин ми ще 1.5 годни стояли у черзі, щоб вийти на волю. Милий пограничник на "брамці" весело розпитав куди я їду і навіщо та безтурботно побажав мені "Good luck" вдогонку, після чого я наївно подумала, що у цій країні все буде прекрасно, магічно і медом помазане. Ох, люблять реалії вносити корективи.

 Вдихнувши американське повітря, ми пішли на шатл бус (безкоштовний автобус, що курсує певним визначеним заздалегідь маршрутом), який довіз нас до метро, з якого безпосередньо ми мали пересісти на автобус, який би нас довіз до кімнати, яку ми винайняли он-лайн.

І тут почався справжній треш.....

Далі буде...