Не минуло й року як я повернулась з Америки. Доволі тривалий час, як на мене, але після всіх подій та шквалу емоцій, які мене там заполонили мені треба було оговтатись і зібрати думки у купку. Одразу попереджаю, що я хочу зробити з цієї серії постів рубрику, яка описуватиме моє життя за рубежем зі всіма нюансами.
Щоб логічно розпочати розповідь варто сказати, що я поїхала на обмін Erasmus+ з Люблінського католицького університету імені Йоана Павла ІІ. Завдяки високим балам за навчання та власному бажанню (попри страх та вагання) я отримала змогу відбути семестр у Бостонському університеті. Летіти треба було на майже 4 місяці. Сказати, що я боялась - не сказати нічого. Вагання мене супроводжували завжди і всюди: інші люди, їжа, інший менталітет, без знайомих та близьких поруч (лише однокурсниця, з якою я взагалі перед виїздом не спілкувалась), постійно англійська та інше. Однак, завдяки підтримці та вірі людей, які мене оточували, мені вдалось побороти страхи та сісти на літак Варшава- Копенгаген, а потім Копенгаген-Бостон.
Бостон зутрів нас кілометровою чергою іноземців на виході аеропорту. Пролетівши близько 8 годин ми ще 1.5 годни стояли у черзі, щоб вийти на волю. Милий пограничник на "брамці" весело розпитав куди я їду і навіщо та безтурботно побажав мені "Good luck" вдогонку, після чого я наївно подумала, що у цій країні все буде прекрасно, магічно і медом помазане. Ох, люблять реалії вносити корективи.
Вдихнувши американське повітря, ми пішли на шатл бус (безкоштовний автобус, що курсує певним визначеним заздалегідь маршрутом), який довіз нас до метро, з якого безпосередньо ми мали пересісти на автобус, який би нас довіз до кімнати, яку ми винайняли он-лайн.
І тут почався справжній треш.....
Далі буде...
![About [span]me[/span]](https://pp.userapi.com/c854220/v854220951/510eb/gVRFzC9RxrY.jpg)
